Неділя, 20.09.2020, 19:15
Вітаю Вас Гість | RSS

Кузьмівська ЗОШ І-ІІ ступенів!!!

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 13
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

З історії Кузьмівки та шкільного музею

Обнялися дуб і береза

У краю Олесі з відомої повісті російського письменника О.І. Купріна на околиці села Кузьмівки Сарненського району як живий пам'ятник її коханню стоять, зрощені коренями, дуб і береза.

У легендах поява цього дива природи справді пов'язується з нещасливим, але вірним коханням юнака і дівчини. На заваді їхнього шлюбу став багатий батько дівчини - не хотів віддати дочку за бідняка. Але ніяка сила не могла вже розлучити цю пару. Дівчина покинула батькову оселю, і закохані бродили, взявшись за руки, лісами та болотами навколо села, не відаючи, як далі жити. Голод гнав їх назад у село, і вони вже було підійшли до його околиці, але одна тільки згадка про розлуку спинила їх тут. Неподалік росло кілька беріз, і їх біла врочистість нагадала дівчині весільну сукню. Вона не могла стримати сліз і заплакала. «Краще б я стала отакою березою, ніж бути окремо від тебе»,- схилилась на плече суджено­го, а той її обняв, заспокоюючи.

Так вони стояли довго-довго, сумно дивились на село, в якому їх чекала розлука. І ось одного разу вранці люди побачили, що неподалік села ростуть з одного кореня молоденькі дуб і береза. «Це та нещаслива пара», сказали вони, бо відтоді юнака і дівчину ніхто вже ніде не бачив.

А дуб із березою росли і росли. За легендою вони ровесники, але за підрахунками дубові 150, а березі - 70 років. Викликає подив не тільки зрощеність коренів, а й розташування гілок дуба: дві його міцні гілки, як руки, охоплюють, ніби обіймають, струнку березу.

До речі, симбіоз дуба і берези з непам'ятних часів хвилював уяву людини як символ вірного кохання. Йому приписували чарі­вну силу. З його моху і кори дівчата готували «дання» для хлопців, щоб їх любили. Це робилося так. Дівчина йшла в ліс, знаходила корінь, з якого разом росли дуб і береза. Брала з обох дерев по жменьці моху, клала в ліву руку і говорила: «Щоб ти мене так три­мався, як той дуб берези». Повернувшись додому, сушила мох і, стерши його в порошок, непомітно підсипала у напій для обраного хлопця.

Симбіоз дуба і берези у Кузьмівці пам'ятка природи респуб­ліканського значення. Тут часто зупиняються подорожні, вражаю­чись дивним витвором природи.

З історії Кузьмівки та шкільного музею

Серед густих поліських лісів у мальовничому Погоринні розкинулася Кузьмівка, село, якому судилася незвичайна доля.
  Краєзнавцям вдалося встановити рік його заснування (1629) і походження назви (Казимирка). М. Теодорович у своїй  книзі "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии", виданій 1889 року в Почаєві, повідомляє, що в 1629 році великий литовський канцлер Альбрехт Радзивілл отримав значну частину Степанської волост, яка була давнім володінням князів Яблонських, а потім стала його маєтністю. Того ж року на придбаній землі він заснував два поселення - містечко, яке ж назвав Казимировим на честь Казимира Святого - королевича і патрона Польщі та Литви, і село Яблуньку, яке було ніби відгалуженням сусіднього села Яблунного. Містечко Казимирів швидко розвивалось. Але смерть  князя Альбрехта в 1656 році, а також набіги татар і козаків у 1665 році, що цілком спустошили і розорили його, були причиною того, що воно занепало і стало звичайними селом, яке перейшло у спадок поміщика Миколи Рибчинського, а потім - до його сина Івана.

В'їзд до с. Казимирки, пов. Рівне. Мал. XIX ст. Зі збірки світлин О. Цинкаловського

Професор О. Цинкаловський у краєзнавчому словнику наводив такі історичні дані: "Село Казимирка було колись містечком.

Містечко це після визвольних воєн українського народу в XVII ст. було знищене козаками у 1665 році. Містечко, а пізніше село Кази­мирка, положене над річкою Зульнею, в місцевості лісовій, при тракті, що провадить через ліси і болота зі Степаня та Березна.

Орних фунтів є і було дуже мало, а місцева людність займалася городництвом. Колись містечко оточували великі пущі, і місцеве населення займалося переважно транспортуванням дерева, полюванням, рибальством".

За книгою Л. Рожавського "Велике землеволодіння на Волині" виданою 1898 року в Києві, було з'ясовано, що "Ілляшенко Патрикія володіє при селах Яринівці, Казимирці, Крешевому Ровенського повіту 4350 десятинами, з них 675 дес. землі, 3675 дес. лісу".

Село Казимирка було осередком польської культури. З навколишніх сіл сюди приїжджали поляки, щоб прикластись до Чудо­творної ікони Божої Матері і одержати зцілення. Старожили при­гадують, що поляки, ще здалеку побачивши куполи костелу, сходили з фаетонів, обмотували коліна і навколішки добирались до храму. Так робили ті, хто хотів відвернути якусь біду від своєї родини, хто давав обрік - брав на себе перед Богом певне зобов'язання.

У 1964 році костел був зруйнований. Неподалік від нього є польське кладовище. Тут покояться поляки, які жили не лише в Казимирці, а й у навколишніх селах. Коли місця для захоронения не вистачало, поховання робили на православному кладовищі, тому воно розділене доріжкою на дві частини - православну і католиць­ку. Третє польське кладовище знаходиться за селом у лісі.

Російський письменник О.І.Купрін писав про костел в опові­данні "Запечатанные младенцы": "В цьому селі був дерев'яний костел, а в ньому за престолом - образ Божої Матері, написаний, за переказами, євангелістом Лукою, а за сто кроків стояла церква дерев'яна, з зеленою високою банею, із стінами, пофарбованими зверху вниз білими і рожевими смугами".

З 1946 року село носить назву Кузьмівка. У селі 228 дворів, у ньому проживає понад 600 чоловік.

На фронтах Великої Вітчизняної війни билися проти фашист­ських окупантів 99 жителів Кузьмівки, 39 з них загинули.

Площа населеного пункту становить 209 гектарів.

Село є центральною садибою сільської ради. Діє Свято-Успенсь-ка церква.

У Кузьмівській школі І -II ступенів 1990 року відкрито літера­турно-етнографічний музей "Олеся". Створенню музею передува­ла велика пошукова робота. Завдяки цьому накопичено етнографічні колекції, унікальні пам'ятки історії та культури села.

В музеї зібрані фотографії різних періодів. Особливо цінними є знімки костелу й іконостасу з Чудотворним образом Казимирської Божої Матері, православної Свято-Успенської церкви, яка була зруйнована в 1943 році.

Про рід занять мешканців поселення епохи неоліту, яке було на території, де розташоване нинішнє село, можуть розповісти ка­м'яні сокири, крем'яні ножі.

В музеї чимало місця відведено О.І.Купріну. Письменник жив у Кузьмівці з грудня 1896 по червень 1897 року і згодом написав цикл поліських творів. Повість "Олеся" прославила його і поста­вила в ряд з класиками світової літератури.

Чудова і прекрасна рідна земля і люди, поруч з якими ти жи­веш. Вони - гордість краю. Молодому поколінню є що вивчати і цінувати, воно пишається предковічною славою, відчуває свою причетність до долі рідної землі, до її сучасного і майбутнього.

 У Кузьмівці жив і творив письменник Олександр Купрін

Не знали і не відали поліщуки, якими з волі польського коро­левича Казимира залюднили місцину між Степанем та Березним, що поселення назветься за його іменем і увійде в історію. Жителі Кузьмівки здавна займались видобуванням смоли та випалюван­ням поташу, який застосовувався у миловарінні, виробництві скла. Чимало з них ходили на полювання, адже навколо такий чудовий ніс, озера, походивши біля яких, відчуваєш приплив сил та енергії.

Великі землевласники володіли майже десятьма тисячами десятин землі, а в селян було тільки 369. Чотири дні вони працювали на магната, два — на поміщика, а для свого господарства залишалася неділя. Соснові бори і березові гаї, що обіймали село, їх краса ва­тній натомлених селян, і в короткі часини відпочинку вони по-I нипали під їхні шати. З покоління в покоління передається цікава и юрія про закохані дерева в урочищі Лядо, що виросли ніби злитого кореня, — дуба і березу. Ще донедавна ці дерева можна було бачити, і хоча з плином років пішла їх краса з життя, та з уст п уста передається легенда.

Російському письменникові Олександру Купріну випало щастя побувати у цих чудових поліських краях, спілкуватися з селянами.

Привіз його у 1896 році сюди зі станції, що в Малинську, Трохим Щербатий. У селі пам'ятають його внука Федора Борейчука. У роки минулої війни він воював, потім працював у колгоспі і був дуже цікавим оповідачем, згадуючи розповіді діда. Враження від перебування в Кузьмівці О.Купрін передав у своїх творах, зокрема, істо­рію про людину-вовка він поклав в основу оповіді "Срібний вовк". А хвилюючі події повісті "Олеся", що стала його коронним твором і принесла йому славу, розгорталися буквально на очах усіх селян.

... Жила красуня серед лісу і боліт у хатинці на курячих ніжках. Якось Купрін із Ярмолою, азартним мисливцем, добиралися до хатини дівчини. Письменник назвав її Олесею, хоча в селі знали її як Соломію, а батька Еммануїла звали по-народному — Мануйлом. До слова, син Олесі-Соломії Микола добровольцем пішов у Чер­вону Армію, одним із перших вступив до колгоспу, а в роки мину­лої війни був командиром батальйону, мав бойові нагороди. Роди­ни Ярмоли і Соломії породичалися: її син одружився з дочкою Ярмоли Анастасією.

Та повернімося до сторінок, що їх написав Купрін. Разом із Щербатим та Ярмолою з рушницею за плечима він ходив лісами, щоб потім відтворити в оповіданнях побачену первозданну красу Полісся. Не можна без хвилювання читати його твори "На глу­харів", "Лісова глушина", "Олеся", які змальовують предковічні пейзажі рідної землі.

А Ярмола передав своїм нащадкам любов до мисливського ре­месла. Його внуки і правнуки, зокрема й Варвара Назарчук, охоче пригадують розповіді матері і самого Ярмоли. В Кузьмівці пам'ята­ють і його невістку Марію Поліщук. її фото разом із знімком онуч­ки Тетяни зберігається в альбомі, присвяченому 113-й річниці від дня народження Олександра Купріна. Оформили його члени шкільного гуртка. Чільне місце в альбомі займає фото внуків Яр­моли, синів і дочок Марії та Федора. їх було десятеро, та жоден з них не став лікарем, учителем чи інженером — не було можли­вості. А от серед ЗО правнуків є спеціалісти з вищою та середньою освітою. Щоб люди повніше знали минувшину рідного села, взя­лися вчителі, зокрема Поліна Тарасюк, систематизовувати цінні матеріали, збирати побутові речі для шкільного літературно-етно­графічного музею "Олеся", щоб мати чим унаочнювати уроки. Пані Поліна написала лист на батьківщину Купріна, отримала звідти відповідь, деякі матеріали. А ще в селі знімали фільм "Свідки легендарної давнини".

У школі проводяться Тижні Купріна, учні пишуть конкурсні твори на поліську тематику. Сюди, в Олесин край, навідуються школярі з багатьох куточків Рівненщини, свої враження вони занотовують у "Журналі відгуків". У музеї є багато унікальних експо­натів, зокрема грабки, які наші діди і прадіди прилаштовували на кісся, коли косили хліба. А ще тут є барвистий поліський одяг, старовинні рушники, божник, макети печі, тину, справжнісінька люлька, що звисає на гачку зі стелі. Неповторні експонати музею "Олеся", тут зворушує душу буквально все. І цілком зрозуміло та закокономірно, що сюди простеляється і простелятиметься дорога вдячних нащадків, земляків, які залюблені в рідний край, його шедроти. Бо краса й історія Полісся — невичерпна скарбниця людсь­кої любові і сили.

У КРАЮ ОЛЕСІ

 Його прозою зачитуються люди різного віку в усьому світі. Та це і не дивно. Адже кожним своїм твором талановитий письменник-гуманіст закликає до людяності. Любов Купріна до людини звучить глибоким підтекстом майже в усіх його повістях і оповіданнях.

Олександром Івановичем Купріним я захоплююсь ще з юнацьких років. Як письменником і як людиною. Тож нехай вимогливий читач дарує мені за дещо суб'єктивний характер цієї розповіді. Я мін колись у місцях, про які йтиме мова, знав людей - старожилів, які у свої дитячі роки бачили, як вони казали, «доброго панича" (не відаючи, звичайно, про те, що це був сам Олександр Іванович Купрін).

Читаючи О.І. Купріна, я звернув увагу на те, що місця, змальовані письменником у повісті "Олеся", оповіданнях "Срібний вовк", "Запечатані немовлята", "Лісова глушина", "Конокради" і "На глухарів», мені знайомі. Географічні назви таких населених пунктів у Сарненському і Березнівському районах, як Степань, Волоша, Яблунне, Яринівка, що їх згадує О.І. Купрін, є і сьогодні, інші змінили свої назви; Казимирка стала Кузьмівкою, Переброд – Підгірником, Зульня - Грушівкою, Печалівка - Мирним, Вовче -Моквином.  Яринівський шлях, Бісів Кут і Маринине болото, які часто  згадуються у повісті "Олеся", - теж не вимисел Письменника.

Що село наше Кузьмівка колись називалося Казимиркою, я знав ще в дитинстві, бо старі люди тоді ще так його, за звичкою, і називали. Влітку на лісових галявинах уздовж Яринівського шляху, що  і незапам'ятних часів розтинав предковічний сосновий бір між

селами Яринівкою і Кузьмівкою, ми пасли худобу. А Бісовим Ку­том і Марининим болотом дорослі залякували нас, малолітніх, аби ми туди не ходили, бо там, як вони казали, - "закляті місця".

Яринівський шлях зберігся до наших днів, хоча ним сьогодні мало хто їздить: місцями його порозмивали весняні води. А від Бісового Кута і Марининого болота лишилися, як кажуть, тільки спогади, бо лісорозробки і осушувальні роботи, що ведуться тут, дуже змінили навколишній ландшафт. Мине ще декілька років — і ці краєвиди, оспівані О.І.Купріним у його поліських оповіданнях, залишаться тільки на фотознімках, зроблених мною протягом двох останніх десятиліть.

Наприкінці минулого століття це були глухі "вовчі" місця, бо ж недарма залізнична станція Моквин, на якій, приїжджаючи сюди, зупинявся О.І.Купрін, називалася тоді "Вовче"; а неподалік є уро­чище, що його місцеві жителі ще й досі звуть Вовчим Бродом.

Залізнична станція Моквин сьогодні, звичайно, вже далеко не та, якою бачив її письменник. "Маленька, ледь освітлена станція на Поліссі, - пише О.І. Купрін в оповіданні "Срібний вовк", здавалась неживою і забутою всім світом. Я озирнувся по боках і з задоволенням побачив давно знайому мені фігуру Трохима Щерба­того, який завжди виїжджав за мною на ту далеку станцію... До Казимирки нам належало зробити, зворотним шляхом, двадцять з гаком верст... Відразу ж за станцією пішов ліс, величезний казен­ний ліс... Вузька доріжка звивалась між двома стінами вікових гі­гантських сосен... Була груднева ніч, тиха, світла і не холодна".

Багато років минуло відтоді. Але й сьогодні тут такий же ліс, що починається зразу ж за станцією, та ж дорога. Мимоволі зупи­няюся перед могутніми віковими соснами, що височать край доро­ги над молодим лісом, адже саме вони вигойдували своїм верхові­ттям над головою О.І. Купріна тієї далекої грудневої ночі. Віз тоді письменника казимирський селянин Трохим Щербатий. До речі, Купрін (як мені вдалося з'ясувати) майже не змінював імен і ву­личних прізвиськ героїв своїх поліських оповідань: онуки і правну­ки Трохима Щербатого (Щербатий - вуличне прізвисько) і сьо­годні живуть у Кузьмівці. Ще 1976 року я зустрічався з вісімдесяти-шестилітнім Федором Борейчуком, одним із «династії» Щербатих. Саме його дід і віз тоді О.І. Купріна зі станції Вовче, розповідаючи письменникові страшну легенду про людину-вовка...

Кузьмівка. В цьому селі у 1896 - 97 роках перебував О.І. Купрін. Як же потрапив він у цей куточок поліського краю? «Майже всі мої твори - моя автобіографія», - писав Олександр Іванович Купрін. А в оповіданні «Запечатані немовлята» читаємо: "...Мій приятель інженер попросив мене поїхати до нього, на північ Полісся, в село Казимирку, де в нього було близько двох тисяч десятин. Чомусь йому прийшла в голову думка про те, щоб зайнятись там виро­щуванням тютюну... Отож, наповнивши валізу насінням махорки-сріблянки і кількома десятками брошур, я відважно вирушив у до­рогу, щоб зайнятися цією сумнівною справою."

Тут слід згадати про те, що за своє життя О.І.Купрін змінив безліч професій. Наприклад, з цікавості тимчасово виконував обо­в'язки диякона в церкві села Казимирка, деякий час займався навіть зуболікарською справою в Степані. "... і  ніколи мене не гнала нуж­да - писав О.І. Купрін. - Ні, тільки безмежна жадоба до життя і нестримна цікавість."

У Кузьмівці Купріна найменше займало розведення махорки -сріблянки. Його цікавило життя поліщуків, їх побут, звичаї. Він намагався бути з простими людьми, розпитував їх, споглядав їх,  записував їх мову і говірку. Діалект поліщуків у його оповіданнях надає цим літературним творам особливого колориту. Вагоме місце п них займає також опис середовища і природи, на фоні яких відбу­вається дія. Любов Купріна до природи - характерна риса його творчого хисту. Про природу, ліс, стареньку поліську хату пись­менник розповідає настільки проникливо, що в душі читача народжується нестерпне бажання побувати самому в тих місцях, поба­чиш їх, як кажуть, па власні очі. Оповідання Купріна - не плід його творчої фантазії. Навпаки, письменник витонченого таланту, він вишукував у реальній повсякденності настільки глибокі образи, що вони викликають враження художнього вимислу.

Один із героїв повісті "Олеся" -  Ярмола Попружук, куховар і супутник автора на полюванні. Сьогодні в Кузьмівці живуть його внуки і правнуки.  Виявляється, О.І. Купрін змінив прізвище Ярмоли, бо, наскільки пам'ятають старожили (тут було чимало людей, які прожили до ста і більше років), інших Ярмол окрім Поліщука, в Кузьмівці не було; до того ж характеристика,  яку письменник дав героєві повісті, значною мірою відповідає тому, що про свого свекра розповіла Марія Андріївна. Ця жінка прожила нелегке і довге життя. У неї понад тридцять онуків і правнуків. Усі і живі здорові, вчаться, працюють у колгоспі і на промисловому виробництві. Є серед них інженери, вчителі. І сьогодні важко повірити, що колись, як писав Купрін, у цьому селі не було жодної людини, яка б уміла написати своє прізвище, лише піп та староста мали чоботи, а всі інші ходили в постолах...

   
Форма входу
Пошук
Календар
«  Вересень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2020
Зробити безкоштовний сайт з uCoz